пʼятниця, 26 липня 2013 р.



Література української діаспори або еміграційна література—література написана українськими письменниками в еміґрації, які з політичних, економічних, релігійних причин виїхали з України на постійне або тривале проживання за кордоном. Діаспорна література — результат переселення літераторів насамперед через численні політичні репресії на території України в 20 столітті. Наступна хвиля українських письменників-емігрантів була спричинена Другою світовою війною. Завдяки свободі самовираження в еміграції з'явилося багато оригінальних літературних творів, які продовжували модерністську традицію обірвану в УРСР політичними репресіями.  Так, у  післявоєнній Німеччині від 1945 до 1948 року активно діяла організація українських письменників «Мистецький український рух» (Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький та ін.) очолювана Уласом Самчуком. Після переселення значної частини українських емігрантів за межі Німеччини літературні об'єднання виникали в англомовних країнах.  Так, у 1954 році аналогом МУРу постало об'єднання письменників «Слово», в якому згуртувалися прозаїки, поети, драматурги, літературознавці (Григорій Костюк, Юрій Шерех, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Докія Гуменна, Ольга Мак та ін.).
Одним з яскравих представників української діаспори є Василь Барка. Справжнє ім'я — Василь Костянтинович Очерет. (1908—2003)
25 липня у відділі абонемент проведено огляд літератури « Література української діаспори» до 105 річниці від дня народження Василя Барки, для студентів коледжу культури та мистецтва.   Тема голоду в Україні 1932—1933 pp. — найболючіша оповідь В. Барки, якій він, крім поетичних творів, присвятив великі епічні полотна — романи «Жовтий князь» і «Рай». У романі «Жовтий князь» відтворені реальні події і явища голодомору в Україні 1932— 1933 років. Матеріалом для твору послужили спогади очевидців і власні враження письменника, який у 1933 році відвідав родину свого брата на Полтавщині, а потім і сам пережив голодомор на Кубані. Безперечно, бажанням письменника було відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932—1933 pp., показати світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, «пожирає своїх дітей», бо вона сама — «жовтий князь». Роман прославляє твердість людського духу і віри, які допомогли його героям залишатися Людьми у найтяжчих обставинах, підіймає широке коло одвічних проблем: життя і смерті, добра і зла, моральності і аморальності, духовності і бездуховності, родинного виховання, віри, новітнього яничарства, застерігає нащадків від повторення помилок історії.